Відкрити диво театру життя

Ставлення до фотографії сильно змінилося. На тлі тотальної втрати віри в будь-які непрагматичні цінності аскетичне служіння творчості загалом сприймається як прояв шизофренії, форма божевілля. Соціальна ситуація тиранічно перетворює майстрів на грубих ремісників.

Займаючись заради хліба насущного часом абсолютно нецікавими редакційними завданнями, відчуваю це й на собі. Типова ситуація: двадцять фотографів знімають якусь подію з однієї точки для двацяти різних видань. Газети, зрештою, неупереджено відбивають цей культ фотопрагматики. Знімки можна демонструвати як ілюстрацію колективної безособовості.

Змиритися із світом, який нас сьогодні оточує, я не можу. Звикнути до буденних зрад, махрової, маніакальної заздрості. Головне ж - до відступництва від власних поглядів та ідеалів під "тиском обставин". Важкі часи - не підстава для кардинальної зміни життєвих принципів. Квартирувати совість - смерть художника. Природний стан для нього - бунт. Перманентний бунт. Не стати конформістом, не зневілюватися з натовпом. Багато моїх колег, відчувши запах грошей, кинулися в рекламну фотографію. Мало того, що вона створює викривлену, удавану, ілюзорну картину світу, в ній є й елемент фашизму, дискримінації тих людей, чиї форми не відповідають стандартові топ-моделей. Якщо я це усвідомлюю, повинен створювати антирекламну фотографію, якомога правдивіше фіксувати реальність в її негероїчному, непоказному вияві, зображувати, якщо хочете, ординарних людей.

Один мій друг недавно розірвав на шматки подаровану йому фотографію, із старої моєї серії - "Школярки". Він каже, що цей знімок пробуджував в ньому спогади про часи, когда він був щасливий. Насправді ж, він прагне винищити пам'ять про себе. Так виявляє себе сьогодні трагедія. Буденно, тоскно.

"Коли я дивлюся на твої знімки, то не хочу жити", - почув я недавно від одного колеги. Я гадаю, що таке судження - факт моральної нечулості. Анатомуючи в деяких своїх роботах насильство, агресію, жорстокість, я не звеличую, а викриваю їх. Так, я прагну викликати у глядача відразу до того, що здається мені в житті мерзенним, вульгарним. Мій метод можна було б визначити як ствердження норми, краси, гуманности від зворотнього. Тут точніше було б використати російську мову - "от противного". Предмет зображення для мене - те, що обурює, викликає душевний дискомфорт, розпач. Бруд, глупство, зухвалість світу. Взагалі, якщо серйозно займаєшься фотографією, то повсякчас дивишся на світ, ніби крізь видошукач фотоапарату. Навіть йдучи без камери, ти постійно бачиш безліч ситуацій, що містять у собі готові, завершені художні сюжети. Документальні, але водночас абсурдні, сюрреалістичні або маньєрістські. Навіть для постановочних, змодельованих знімків первісним залишається саме безпосередній життєвий імпульс. Втім, "ставлячи кадр", я не маю на меті відтворити ситуацію, яку не довелося "зловити" в житті. Це документальні зображення підсвідомих, таємних бажань, прихованих пристрастей, мікродослідження чуттевих і психологічних моментів, які людина забороняє собі виявляти відкрито.

Я дивлюся на життя, як на театр, в якому актори постійно імпровізують свої ролі. Сьогодні в суспільстві чітко визначилися дві контрастні групи, між якими - прірва. Розділяє ж ці групи зовсім не матеріальний достаток. Просто більшість населення - мімікрувала, поринула у виключно матеріальні турботи, втратила будь які метафізичні орієнтири і безглуздо виконує деспотичний ритуал буденності. Та є інші індивідууми. Довкільний жах вони прийняли як даність, але воліють жити за власними правилами. Вони не лякаються бути самими собою - здаватися дивними або некрасивими, сміливо виявляти свої почуття, нестримно радіти, коли весело на сердці, і не демонструвати нещирі щасливі гримаси, коли їм сумно. Я, хоч це й може здатися парадоксальним, все-таки адресую свої роботи першій, "зомбізованій", групі. Я сподіваюся, що мої знімки можуть примусити їх "розслабитися", проломити панцир їх залежних, детермінованих уявлень і сформованих суспільством звичок, очистять їх погляди від полуди банальності. Може, їм пощастить побачити театр життя, й вони почнуть сміливо грати ролі, дані їм природою, долею, а не чекатимуть суфлера, який підказуватиме їм текст, чи режисера, який накреслюватиме їм мізансцени.

Опубліковано в журналі НАШ#10'1999