|
Новинар
15.02.2008
|
В обіймах пікселя
Цифрова фотографія витісняє аналогову лише в деяких сферах – повного зникнення класичних знімків не передбачається
PDF-version of the article.
Юрій Федоров фотографує чи не все життя. Зараз чоловікові 73 роки, але він зовсім не схожий на традиційного українського пенсіонера. Федоров працює викладачем на кафедрі художньої фотографії одного зі столичних коледжів, очолює фотоклуб „Перехрестя”, дає приватні уроки фотографії і виконує зйомки на замовлення.
Торік фотограф із піввіковим досвідом пішов на комп’ютерні курси, де вперше сів за комп’ютер і навчився обробляти цифрові знімки. „Нічого не поробиш – таке життя. Треба бути на гребені хвилі, йти в ногу з часом і технологіями. Не годиться відставати, тим паче мені, викладачеві”, – енергійно розповідає Федоров.
Сьогодні аналогова і цифрова фотографії розвиваються паралельно. Сучасні фотографи дедалі частіше використовують новітні технології, хоча повністю від класичних світлин не відмовляються.
Нескорені
У Харківській муніципальній галереї 15 лютого відкривається виставка „Інсайт. Українська чорно-біла фотографія. ХХІ століття”. З 4 березня її можна буде побачити у київській галереї „Дім Миколи”, а 26 березня виставка переїде ще й у львівську галерею „Дзиґа”. До проекту „Інсайт” увійшло 94 чорно-білі фотографії, зняті на фотоплівку і видрукувані вручну на желатинно-срібному папері.
„І світлини, й автори – дуже різнопланові. Їх об’єднує те, що кожен знімок виготовлений за класичною технікою, вручну”, – каже автор ідеї проекту „Інсайт”, фотограф Фелікс Хачатурян. Він займається фотографією з 2003 року і надає перевагу традиційній техніці. „Тут навіть не йдеться про якісь технічні параметри. Різниця – на суб’єктивному рівні, у відчуттях”, – каже Хачатурян.
На його думку, класична фотографія відрізняється від цифрової насамперед тим, що є більш авторською і суб’єктивною. „Зовнішні завдання – репортерські чи комерційні – виконуються цифровою технікою, оскільки потребують моментального результату і втрачають актуальність за короткий проміжок часу. Натомість класична фотографія створюється тоді, коли фотограф знімає „для себе” – це завжди ситуація глибокого особистого вибору”, – вважає Хачатурян.
Окрім обставин, які змушують фотографа братися за камеру, суттєвим є також носій, за допомогою якого глядач сприймає фотографію. Для класичної фотографії – це завжди видрукований на папері матеріальний знімок, тоді як цифрові фотографії здебільшого переглядають на екрані комп’ютера чи іншої цифрової техніки. „Змінюється якість комунікації. Присутність людини, її енергії, її рук у всьому процесі створюють у глядача відчуття автентичності, реальності, більш глибокої зустрічі з образом і з автором”, – характеризує класичну фотографію Хачатурян.
Річ у собі
Дехто вважає, що така відмінність у засобах комунікації є визначальною, а тому з приходом нових технологій сутність фотографії зазнала значних трансформацій. Існування такого погляду підтверджує Євген Солонін, директор Київського фотобієнале і куратор PinchukArtCentre: „На думку деяких фахівців, цифрова фотографія – це кінець, „смерть” аналогової, бо цифрова – це нове, інше медіа”, – каже Солонін.
Натомість Євген Зубенко – головний редактор міжнародного журналу Photographer – не вважає за потрібне ділити фотографію на цифрову й аналогову: „Важливо розуміти, що з приходом „цифри” фотографія як така не зазнала змін, змінилася лише технічна частина процесу отримання зображення”. На думку Зубенка, важливим є реальний знімок, результат роботи творця, який думав і відчував серцем, а не плівкою чи сенсором.
Редактор фотожурналу вважає, що сам знімок некоректно називати цифровим, оскільки людина не може підключити до себе „флешку” і зчитувати байти комп’ютерного фотофайла корою головного мозку. „Людина бачить завдяки зоровим рецепторам на сітківці ока, природа зору нейрон-хімічна (тобто швидше аналогова, ніж цифрова)”, – пояснює Зубенко. І додає: „Цифрова фотографія – це річ у собі. Вона є цифровою, лише допоки зберігається на вінчестері і ніхто її не бачить”.
Під тиском часу
Поки Юрій Федоров навчає своїх студентів фотомайстерності, на смерть класичної фотографії доведеться зачекати. Саме на плівці роблять свої перші знімки студенти Федорова. „Вчитися краще на класичній фотографії. Майстерність складається з багатьох компонентів, і саме плівка дає змогу побачити, що звідки береться”, – каже викладач. За його словами, кожен етап виготовлення фотографії має свої таємниці – від композиції до проявлення і друку. Лише знаючи всі ці деталі, фотограф може досягнути бажаного ефекту і, якщо треба, прибрати дефекти.
„В аналоговій техніці людина працює більш вдумливо, адже там важливий кожен кадр”, – ділиться спостереженнями Федоров. Він наполягає на тому, щоб людина добре подумала, перш ніж натискати спускову кнопку: враховувала експозицію, освітлення, інші необхідні чинники.
До того ж, наголошує вчитель фотомайстерності, плівка тонше передає відтінки кольору, півтони, переходи світла: „Якщо ви хочете зробити солідну красиву фотографію, приміром, гарний портрет, краще взяти звичайну [аналогову] камеру. Вона краще передає нюанси”. Ще одна перевага фотоплівки – це те, що її можна роздрукувати у будь-якому збільшенні, тоді як на цифровій фотографії великого формату виднітимуться пікселі (маленькі квадрати).
Проте сам Федоров, знаючи всі переваги аналогової фотографії, останнім часом використовує цифрову фотокамеру. „Для мене особисто зручніше фотографувати на цифру”, – зізнається майстер, який з 1947 по 2007 роки знімав виключно аналоговою технікою. „Так можна зробити більше кадрів. Я сам знімаю, обробляю фотографії, а потім несу в одну й ту саму лабораторію, де всі вже знають мої вимоги до друку”, – каже Федоров.
Комфорт з певними проблемами
Зручність в експлуатації – головна перевага цифрової фотографії. Вона дозволяє зробити величезну кількість знімків за короткий час, не потребує витрат на плівку, на проявлення її. Фотограф може миттєво оцінити, чи вдалася фотографія. „У ремісничих жанрах, де фактор часу грає вагому роль і позначається на заробітку фотографа (репортаж і студійно-комерційна фотографія), цифрові фотоапарати взяли гору з суттєвою перевагою”, – розповідає Євген Зубенко. За його словами, є й такі сфери, де аналогова фотографія досі перебуває на Олімпі і залишатиметься там ще якийсь час.
Середньоформатні і форматні камери професіонали використовують для зйомки панорам, а також натюрмортів та інтер’єрів для репродукції на біґбордах і в дорогих фірмових каталогах. „Тут плівка поки що залишає свого цифрового конкурента позаду”, – констатує Зубенко.
Аналоговими камерами далі активно послуговуються і в документальній зйомці. „Здебільшого вибір чорно-білої плівки демонструє, що фотограф має намір повністю зануритися в реальність і працювати в своєму темпі чи режимі”, – розповідає Фелікс Хачатурян. У цьому жанрі механічні плівкові камери незамінні ще й тому, що майже не залежать від енергоносіїв (батарейок) і краще витримують зовнішні чинники – наприклад, температуру чи вологість. „У будь-якої техніки є свої обмеження, але аналогова техніка все ж надійніша. Коли я подорожую і потрапляю в якусь глуху місцину чи екстремальну ситуацію, то незалежність від розетки та впевненість у своєму обладнанні дуже допомагає”, – ділиться досвідом Хачатурян.
Головний редактор журналу Photographer відзначає не лише позитивні риси цифрової фотографії. Мінуси виявляються вже на технічному рівні. „Відчуття нескінченності ресурсу апарата насправді примарне, він рідко перевищує 50-70 тисяч спрацьовувань”, – каже Зубенко. До того ж, за його словами, фотограф перетворюється на систематизатора: замість того щоб знімати, йому доводиться цілими днями сидіти за комп’ютером, відбираючи і обробляючи фотографії. „Зйомка на цифрову апаратуру розхолоджує і нерідко спонукає працювати за принципом: спочатку зніму, потім подумаю, що зняв”, – відзначає редактор.
Тільки в руках майстра
Головною сферою вжитку аналогової техніки залишається художня фотографія. „Аналогові знімки дорожчі і більше цінуються колекціонерами та шанувальниками мистецтва”, – розповідає Євген Солонін.
Фелікс Хачатурян підкреслює, що саме матеріальний відбиток з плівки дає підставу вважати фотографію твором мистецтва. „У мистецтві цінується автентичність (оригінал чи копія) і фізична форма об’єкта. Коли йдеться про плівку, то тут кожен матеріальний знімок є унікальним, адже неможливо зробити два ідентичні відбитки – вони завжди будуть відрізнятися”, – пояснює фотограф.
Цифрові фотографії теж розглядаються як твори мистецтва, але радше як образи, ідеї, концепти, а не матеріальні об’єкти. Виняток становлять лише „розкручені” митці. Так, Євген Солонін розповів, що носії, з яких були зроблені фотографії Олега Кулика, Сергія Браткова, Бориса Михайлова, не відіграли принципової ролі при формуванні однієї з колекцій Віктора Пінчука.
Хачатурян розповідає, що поціновувачі фотографії виявляють особливий інтерес саме до аналогових знімків. „Для колекціонерів дуже важливо [знати], ким саме була надрукована фотографія. Якщо це автор або хтось, хто працював під його прямим керівництвом, – ціна може бути на порядок, а то й на кілька порядків вищою”, – каже фотограф. За його словами, негатив є лише заготовкою, інформацією, як партитура в музиці, і лише людина з її індивідуальною інтерпретацією нот створює звучання. „Фотограф – це не лише композитор, а й виконавець”, – вважає автор проекту „Інсайт”.
Євген Зубенко погоджується з Хачатуряном у тому, що цифровий відбиток не може коштувати надто дорого, хоч би яким геніальним він був. „Фотографія із застосуванням плівки стане елітарною справою певного кола майстрів, чия праця завжди цінуватиметься дуже високо”, – прогнозує Зубенко. „Плівка не зникне, але нею будуть користуватися лише високі професіонали”, – солідарний із Зубенком і Юрій Федоров.
|
 |
